Kuro no yume

[talent-creative-work]

Не нашла правила запрещающего выкладывать рассказы на украинском... если администрация скажет что нельзя - удалю.

Название: Kuro no yume
Автор: Artyy-Tegra
Жанр: психоделічна новелла
Розмір: міні
Права і обов’язки: усе моє
Від автора: Всім жахіттям сердець роду людського

Kuro no yume

Ніч, час активного життя. Метушня, колотнеча, каскад вогнів, від якого ми з Лізі тікаємо пірнувши в темряву провулків. Асфальт тут значно гірший, тож колеса роликів скакають по ямам і вибоїнам. Вона попереду, вона завжди попереду: в неї і ролики кращі, й катається вона частіше. Вона спинилась і чекає, не знімаючи біло-червоний шолом. Я наздоганяю її і ми їдемо далі – прямо, час від часу накручуючи кола навколо деяких майданчиків.
За декілька хвилин ми виїжджаємо на трасу. Ось він, великий автобус. Я водночас і всередині, і на роликах, поряд з Лізі. Тому знаю, що всередині нього моя мама. Ми маємо обігнати його так, щоб вона нас не помітила. Ніч добігає кінця, починає розвиднюватись. Треба поспішати. Не знаю чому, але треба поспішати.
Я в кімнаті гуртожитку, вікна якого виходять у двір, де поміж дерев та кущів пробігають доріжки. Порожні коридори по всьому поверху. І на інших поверхах в коридорах також ні душі.
Я відкриваю двері та бачу перед собою скривавлену Мальвіну з порожніми, божевільними очима, які дивляться крізь мене. Коротеньке пишне платтячко де не де розірване, пофарбоване бризками свіжої крові. Кров і на рваних панчохах з білим мереживом. На шиї та грудях кілька глибоких порізів зі слідами колючого дроту.
Не знаю чи кліпнула я очима, але у дверях нікого немає. Хоча я, все ж, зачиняю їх.
- Ти знову все забула? – каже чоловік, що стоїть біля вікна. – Не переживай, доки нас двоє, вони не нападуть. В цьому будинку багато людей, і кожен захищається по-своєму: хтось наглухо зачиняє двері; хтось вдає, ніби його не існує; а для нас захист полягає в тому, щоб не лишатися на самоті.
Пролітаючи вздовж будівлі, до шибки припав П’єро, що виліз з могили. Його одяг давно перетворився на обірване лахміття, синьо-сіру шкіру вкривали чорні виразки, очі закотилися та світили білками. За кілька секунд він полетів далі, а я підійшла до вікна – навпроти чоловіка. Він мовчав, лише дивився вниз. Я прослідкувала за його поглядом і побачила з вікна третього поверху, що доріжкою під деревами повільно йде, немов тривимірна тінь, чорний привид-Буратіно. Від нього віє холодом, страхом, могилою.
- Кожного разу, від світанку до заходу, вони шукають собі жертву, а ми намагаємось від них захиститись. Кожен пробує рятуватись від них так, як вважає за потрібне. Проте часто їхні стратегії захисту зраджують, і вони забирають їх. Але не переживай, якщо ми з тобою будемо вдвох, доки хтось з нас не лишиться в цій кімнаті один, вони ніколи нічого нам не зроблять.
У коридорі почулися глухі, важкі кроки Карабаса Барабаса, які супроводжувало чвакання, хруст кісток та удари батога. Я відчула, як пухнаста лапа вчепилася у зібране в хвіст волосся і грайливо тягає його по подушці. Моя рука автоматично відмахнулася і натрапила на теплу шерсть. За мить до мої щоки притулилась лагідна мордочка і я почула ніжне муркання.